Зарубіжні письменники та Україна

Адам Міцкевич

Починаючи з 20-х років ХІХст., твори Міцкевича широко відомі і в Україні. Ними захоплювалися Тарас Шев­ченко й Леся Українка, Михайло Коцюбинський та Іван Франко.

 Українською мовою тво­ри поета перекладали П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Старицький, І. Франко, пізніше— П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко і найбільше — Максим Рильський.

У 1905 році у Львові було споруджено один з кращих в Україні пам'ятників Міцкевичу (скульптори М. Таращукта

А. Попель).

Ти не як пам'ятник над нами

У голубій височині,—

Ти з нами поруч, наш Адаме,

 Ідеш в безсмертні наші дні.

Ти з Олександром, ти з Тарасом

Дивився мудро в даль віків,

Тому не поржавіє з часом

Ваш вічний

вайделотський спів.

Ти не лише всесвітній подив,

 Не тільки слава ти

із слав,—

 Це ж ти «Трибуною

народів»

Серця народів потрясав!

І в час, коли земної кулі

Одна єднається сім'я,

 Лунає у всесвітнім гулі

Твоє, Міцкевичу, ім'я.

                                 М. Рильський «Пе­ред пам'ятником Міцкевичу»

У листопаді 1824 року після викриття товариств «філоманів» та «філаретів» Адам Міцкевич прибув у Петербург, куди він за вироком був  висланий під нагляд поліції.

Київ, Стеблів, потім Одеса, Крим, Харків... Тут пролягали шляхи хоч і вимушеної, але ж якої захоплюючої й корисної для поета мандрівки українською землею, тут відбу­валося його знайомство з її мешканцями.

На сторінках поеми «Пан Тадеуш» Міцкевич залишить дорогий йому спомин про перебування на берегах Росі:

Чи на Вкраїні я б ту липу упізнав,

Що сотню панночок і сотню хлопців бравих

Ховала в холодку при танцях і забавах,

Як вечір повивав блакитноводу Рось?

За допомогою російських друзів Міцкевич одержує призначення на роботу в Одесу, звідки виїжджає в Крим. В листі Йоахима Лелевеля, відомого польського істо­рика, він пише; «Але я бачив Крим! Я витри­мав страшенну бурю на морі... Я бачив Схід у мініатюрі». В результаті подорожі в Крим з'явилася збірка «Кримські сонети», куди увійшло 18 поезій. «Кримські сонети» на­зивають складною чудовою симфонією, фі­лософсько-історичною, інтимно-ліричною, сповненою завжди глибоко поетичних ду­мок, переживань і замальовок, симфонією, що зберігає невмирущу благородну красу і звучить аж ніяк не меланхолійно.

Твердо лягали на папір пластичні малюнки поетичних мініатюр. Оспівуючи красу і мо­гутність Кримської природи, Міцкевич ви­ливає свою тугу за втраченою батьківщи­ною. Над усе самотньому поетові близьке море, розбурхана морська стихія гармоні­зує з його душевним станом, з драмою його ліричного героя.

Крим називають землею богів і поетів. Його південну красу оспівувало не одне поколін­ня митців. Подорожуючи крим­ськими дорогами, Адам Міцкевич залишав у своєму щоденнику записи, які свідчать про те, що привертало його увагу.

 «Алушта — одне з прекрасніших місць Криму, туди ніколи не доходять пів­нічні вітри, і подорожній в листопаді час­то шукає прохолоди під тінню все ще зеле­них волоських горіхів...»

«Якщо з височину гір, піднесених у хмарну височінь, глянути на хмари, що пливуть над морем, то здається, що вони лежать на воді у вигляді великих білих островів. Це цікаве явище я спостерігав з Чатир-Дагу...»

Міцкевича причарувала й Волинська природа, що теж відбилося у його творчості. Балада «Світязь» — один із найпрекрасніших творів поета. Його не можна читати без хвилювання, бо тут мова йде і про пере­живання окремої особистості, і про духов­ну драму цілого народу. Твір побудований на матеріалі слов'янської історії. Світязь — одне з найпрекрасніших місць України, роз­ташованих у Волинській області.

У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм польським друзям.

      Із Україною прийшлося попрощатися, залишивши згадку про ляха, який не мав наміру стати паном над українським людом. Про слід України в творчості поета не дадуть забути його вірші і поеми.

Фрідріх Шиллер

Фрідріх Шиллер, один із найяскравіших представників просвіти­тельського руху в Німеччині кінця XVIII початку XIX ст., у своїй творчості поєднує одночасно і філософа, й естета, і письмен­ника.

Ідеї Шиллера знайшли плідний і закономірний розвиток в укра­їнській літературно-критичній і художній свідомості першої половини XIX ст.

Художня спадщина Шиллера сер­йозно вплинула на розвиток українсько­го письменства, про що, зокрема, свідчать численні згадки про нього в критичних на­рисах, статтях, оглядах тогочасних україн­ських критиків і письменників.

Шиллера оцінюють як майстра художнього слова, який відкривав нові незвідані гори­зонти для європейської словесності, в тому числі і для української літератури. М. Кос­томаров, наприклад, визначав прямий зв'я­зок між творчістю Шиллера та художніми відкриттями Тараса Шевченка: «Тарас Григорьевич прочитал мне Шиллерову балладу... Я увидел, что муза Шевченко раздирала завесу народной жизни. И страшно, и сладко, и больно, и утомительно было за­глянуть туда!!! Поэзия всегда идет вперед, всегда решается на смелое дело, по ее следам идут история, наука и практический труд».

Письменники Західної України, які були тісніше пов'язані з німецькомовною культурною традицією, перенесли на український грунт чимало художніх прин­ципів, характерних для німецької літера­тури, зокрема тих, що склалися у творчос­ті Шиллера.

Особливо тут вирізняється Юрій Федькович, який розпочинав свої художні пошуки як німецькомовний письменник, котрий увібрав найкращі традиції Ґете й Шиллера.

Риси просвітительського кла­сицизму, характерні для Шиллера веймарського періоду, простежуються у творчості багатьох західноукраїнських письменни­ків 30—50-х рр. Найбільше впадають в око твори О. Духновича («Мисль о Бозі», «Ві­чність»), С. Лисинецького («Воззреніє страшилища»), О. Павловича («Піснь русько-слов'янськая»).

Творча спадщина видатного німецького просвітителя справила на українську літе­ратуру далеко не однозначний вплив і при­внесла в художній процес в Україні нові об­рії в осмисленні людини і світу. Природно, що інтерес до Шиллера не згасає в україн­ській естетичній і художній думці протя­гом тривалого часу. Недарма І. Франко із захопленням писав про митця, якого вирізняє «огнистий гуманізм і людяність».

Неодноразово цитував і звертався до Шил­лера Пантелеймон Куліш, який ставив його за значенням поряд із Данте, Петраркою, Ґете, Пушкіним і Міцкевичем. Обстою­ючи самобутній шлях розвитку української літератури, український письменник за­кликав сучасників: «Нехай читають Пуш­кіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Міллером і Міцкевичем. Ми й самі того доволі поначитувалися і вже сказати, що насмакувалися».

У статті «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги "Народні оповіда­ння Марка Вовчка"» Ку­ліш цитує слова Шилле­ра про те, що щирі сльози є ознакою справжнього мистецтва, а саме укра­їнська словесність досяг­ла неабиякої майстернос­ті у мистецтві «овладеть сердцем ближнего, гово­рить от сердца к сердцу». Сам Куліш чимало спри­яв популяризації творчості Шиллера серед широкого читацького загалу, пере­кладав його ліричні вірші й балади, що ввійшли до збірки 90-х років «Пози­чена кобза».

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

 Кожний поет, усвідомлю­ючи своє призначення на землі, повинен бути людиною. Такою, що повна любові, здатна подолати природні почуття нена­висті, звільнитися від нього, як від сквер­ни. Поет — це людина.

А людина —це, насампе­ред, добродій, сповнений великої любові до світу, до всього живого на землі. Саме таким добродієм, чия поезія сповнена лю­бові до людей і світу, є австрійський поет Райнер Марія Рільке, який «легким доти­ком торкався душі людини, допомагаючи їй усвідомити вічність».

Поет любив мандрувати. Він побу­вав у Африці, Німеччині, Росії, на Близь­кому Сході. У 1907 р. Рільке познайомився з Лу Андре-Саломе, дочкою генерала російської армії французького походження, яка народилась у Петербурзі. Вона стала од­ним із найближчих друзів поета на все жит­тя. Розумна, із сильним характером, дівчи­на запалила Рільке своїми розповідями про Вітчизну. Разом з нею він у 1899—1900рр. подорожував Росією та Україною. Поет за­цікавлено знайомився з Києвом, Дніпром доїхав до Кременчука, Полтави, Харкова.

 Рільке був вражений красою української природи, народними піснями. Україна пробудила реальне відчуття масш­табності природи, її вели­чі й безмежності: «Згадую оце полтавські степи, над­вечірні зорі, хатки, і охоп­лює душу сум, що мене там немає». На цій зем­лі поет знайшов зразок жаданого єднання людей і природи, землі та Бога. Україна змальована ним як чудовий край безмеж­них просторів із героїч­ним минулим, багатою історією:

Земля без меж, вітри, рівнини,

 Лісів там тіні старовинні

Й незмірна неба височінь,

Пливуть тобі назустріч села

 І знов зникають в далині,

 Немов прожиті щойно дні

 Чи пісня дзвонів невесела.

Рільке закохався в Київ, вважав його «близьким до Бога». Особливо бага­то вражень отримав від Софіївського со­бору, Києво-Печерської лаври. Назавжди зачарували поета пасхальні ночі в собо­рах, прочани Києво-Печерської лаври, які проходили пішки сотні кілометрів, щоб зу­стрітися зі святим місцем. Враження вили­лися у збірки «Часослов» і «Розповіді про Господа Бога».

     Із листа Рільке: «Мамо! Я вже два тижні у Києві. Перед цим побував у Ясній Поляні, родовому маєтку Л. Толстого. Безперечно, Київ — то є найсильніші вра­ження. Це «місто близьке до Бога». Я б хотів тут оселитися назавжди. Тут мені відкрилася «одвічна руська сутність», насамперед пам'ятки культури давнини. А які тут церкви і собори, в них багато старих картин і дорогоцінних реліквій. Думаю колись здійснити переклад перлини давньоруської літератури «Слова о полку Ігоревім». А велична лавра, її колії, печери... Це не передати словами...»

     А ще поет любив українське малярство. Були у нього величезні враження від ікон київських монастирів. Ось як бачив Рільке живопис собору святого Володимира, який виконав Васнецов: «...Ікона абсолютно від­різняється від італійського вівтарного взір­ця. Вона є церковним атрибутом, як золо­та чаша або давня молитва... Однак той, хто заходить до Київського собору святого Володимира, повинен відразу відчути, що в цих образах існує життя». Рільке милував­ся картинами Левицького, Боровиковського, Ярошенка, Рєпіна. Зберігав українські сувеніри: шовкову хустку та срібний візан­тійський хрест.

Подорож розбудила у поетові інтерес до історії Київської Русі, козаць­кої пісні.

Рільке вражають кургани, що височіють над степом, кургани — могили минулих поколінь. Він захоплюється староукраїн­ською літературою та Гоголем, читає Несторову «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський Патерик».

Пошук духовного проводиря при­водить Рільке до Канева, на могилу Тара­са Григоровича Шевченка. Знавець української літератури професор

М. Стороженко пробудив його інтерес до поезій Тараса Гри­горовича. Австрійський поет зачитується творами Великого Кобзаря.

Рільке чув розповіді про коб­зарів, особливо його вразила історія жит­тя Остапа Миколайовича Вересая, відомо­го українського кобзаря.

У чотирнадцятирічному віці той осліп, на­вчився грати на кобзі, став ходити із села до села, виконуючи пісні та думи. І саме коб­зар Остап з рільковської «Пісні про Прав­ду» своїм співом зрушує душі людей, при­мушує боротись за правду.

У цілому ж подорожі 1899 та 1900 років стали для Рільке важливим кроком у пізнанні слов'янського світу, в освоєнні його духовних і культурних цінностей. Саме зустріч з Росією і Україною стала для Рільке тим поштовхом, який пробудив у ньому нове відчуття природи, реального світу. Він відчув себе причетним до глибинних джерел буття, могутніх витоків стихійних творчих сил природи. Це та сама «жадоба реального», котра знайшла вираження в подальшій творчості поета.

Анна Ахматова

Чи знаєте ви, що мати великої Анни Ахматової похована на Хмельниччині, в селі Слобідка-Шелехівська Деражнянського району? І що там є дуже затишний, багатий на меморіальні речі музей поетеси, розміщений у колишньому маєтку її тітки?

Будинкові «тітки Вакар», як називала Анна свою родичку, понад двісті років, проте він добре зберігся. Його оточує парк, точніше — те, що вціліло з далеких часів, коли тут було «дворянське гніздо». Ахматова приїздила сюди не раз. Уперше — семирічною дівчинкою. А потім іще принаймні двічі — 1906 року і 1912-го. Про ці сторінки біографії поетеси дослідники згадують рідко. А тим часом, «слобідсько-шелехівські» сюжети Анни Ахматової вельми цікаві.

Власне, тоді вона була ще не Ахматовою, а Анею Горенко. В Одесі (місті моєї юності!) поетесу вважають стовідсотково «своєю», оскільки народилася вона в дачному будиночку на Великому Фонтані, біля моря. І хрещена була в Преображенському соборі. Її батько був морським інженером — красенем і ловеласом, чиї численні романи «на стороні», зрештою, й зруйнували родинне життя Андрія Антоновича та його дружини Інни Еразмівни, яка на той час встигла народити шестеро дітей. Анна мала двох братів і трьох сестер.

Виходило так, що приїзди в Слобідку-Шелехівську були пов’язані з драматичними моментами в житті Анни. 1906 року розлучилися батьки, і тепер мати — з її абсолютною житейською непрактичністю — опинилася в скрутній ситуації, коли стали серйозно дошкуляти матеріальні труднощі. А в липні померла від туберкульозу сестра Інна. Анні ж щойно виповнилося сімнадцять. Вона, жителька Царського Села, приїхала в Київ складати іспити у Фундуклеївській гімназії. У Києві жили родичі, в тому числі й «тітка Вакар» — Анна Еразмівна Вакар, яка в Слобідці-Шелехівській мала дачу. Поруч, у сусідньому селі Літки, таку ж дачу мала її сестра. Старий Еразм Стогов подарував по маєтку кожній із дочок — не вистачило тільки матері Анни, Інні Еразмівні.

У Слобідку-Шелехівську Анна приїхала з «рубцями» на серці: вона щойно пережила любовну драму. Та ще й яку! Хотіла навіть накласти на себе руки, оскільки той, кого вона покохала — студент Петербурзького університету Володимир Голенищев-Кутузов — виявився холодно-байдужим до її почуття.

Скільки пристрастей уже звідало  серце Анни! Вона вже давно пише вірші, проте час літературного дебюту ще не настав. Утім, він уже зовсім близько: на сторінках журналу «Сиріус» Гумільов незабаром надрукує її поезію «На руке его много блестящих колец...»

У музеї, під склом, є гіпсовий зліпок її руки. У молодості в Анни було бліде обличчя, довге темне волосся — і прекрасні білі руки...

Склавши іспити, вона поїхала в Євпаторію, до улюбленого свого моря. А потім знову повернулася в Київ. Треба було закінчувати гімназію. Взагалі-то, Анні «світив» Смольний інститут у Петербурзі, — однак у його стінах вона затрималася ненадовго, всього на кілька тижнів. Її відрахували, помітивши одного разу, як вона — сонна! — блукала коридорами інституту.

И вот я, лунатически ступая,

Вступила в жизнь, и испугалась жизнь, —

напише Анна Ахматова через багато- багато років. У неї це й справді було десь до 13—14 років: лунатизм. У найновішій біографії поетеси лунатизм Ані Горенко пояснюється втратою внутрішнього спокою, викликаного розладом між батьками та хворобами й смертями двох сестер

Сім’я Горенків

Отже, влітку 1906 року Аня Горенко поселилася в Києві. Колись — ще в далекі 1840-ві! — тут, у канцелярії генерал-губернатора Д.Бібікова, служив Еразм Стогов, її дід по матері, який устиг чимало зробити для благоустрою міста.

Аню прийняла родина Вакарів. Проте в тітки вона почувалася не дуже затишно, про що невдовзі й написала Сергієві фон Штейну, чоловікові своєї сестри Інни: «До мене тут усі дуже добре ставляться, проте я їх не люблю. Надто ми різні люди. Я все мовчу і плачу, плачу і мовчу. Це, звичайно, видається дивним, але оскільки інших недоліків я не маю, то користуюся загальною прихильністю» (із листів Анни Горенко до С.Штейна )

Листи до Сергія фон Штейна — кардіограма її душі київського періоду. Її думки часто залітають у Царське Село, де вона мріє побувати бодай на Різдво. Найголовніший же мотив листів — Володимир Голенищев-Кутузов. Анна переповнена почуттям до свого коханого, якому немає ніякого діла до її страждань. Наполегливо просить Штейна вислати їй його фотографію, зізнаючись: «я досі люблю В.Г.-К. І в житті немає нічого, нічого крім цього почуття. У мене невроз серця від хвилювань, вічних терзань і сліз».

Нарікань на розладнане здоров’я багато. Безсоння, серцеві напади, запаморочення... Одного разу, коли родичі поїхали з Києва у свій маєток на Поділля, Анна впала, втративши свідомість, на килим, а коли прийшла до тями — не могла сама роздягтися, ще й привиддя якісь марилися перед очима! «З серцем у мене зовсім погано, і як тільки воно заболить, ліву руку зовсім відбирає», — скаржиться Анна Горенко своєму другові.

Їй часто здається, що вона нікому не потрібна. Тому в листах домінують апокаліптичні настрої: думалося навіть про смерть. Якось згадала, що рік тому, в Євпаторії, хотіла повіситися — проте тоді нічого не вийшло: «цвях вискочив із вапняної стінки». «Мама плакала, мені було соромно — взагалі кепсько...»

Тепер так само почувалася зле. «Грошей немає. Тітка пиляє», — таким було повсякдення. «Тітка Вакар... мене не терпить», — вирішила Анна. Її гнітять розмови про політику, рибні обіди, крик дядька. «Я не можу винести цього обману, який обплутав мене... Пошвидше б закінчити гімназію і поїхати до мами». Хоча звідтоді, як вона залишила Царське Село, минуло лише півроку.

Атмосфера в домівці Вакарів так гнітила Анну, що, зрештою, вона перебралася жити до своєї кузини, Марії Змунчилли. Це одна з київських адрес Ахматової: вулиця Мерінгівська, 7, квартира 4 (нині — вул.М.Заньковецької).

Вона палила — очевидно, в ті часи це було екзотикою. Потім — на радість родичів — кинула. А загалом, нічого доброго в її київських буднях, судячи з листів, не було. Суцільна душевна неприкаяність і зосередженість на власних стражданнях. Вони явно перебільшені («Я скінчила життя, ще не починаючи»; «я вбила душу свою, і очі мої створені для сліз...»). Так, зрештою, буває в юності, коли перші драми здаються кінцем світу. Причина добре відома: отрута нерозділеного кохання. Саме ці слова й написала одного разу Сергієві фон Штейну гімназистка Аня Горенко.

Звісно, її не оминали увагою зацікавлені погляди ровесників і дорослих чоловіків. Але що з того?! Кузен Дем’яновський освідчується «кожних п’ять хвилин», тільки Анні він нагадує набридливу муху. Поет Федоров (старший за Анну на цілих двадцять років!) цілував її, «клявся, що любить», — а їй запам’яталося, що Федоров, цілуючи, «знову пах обідом»... Голенищев-Кутузов — ось хто поселився в її серці по-справжньому!

Хоча, хтозна, чи так уже й по-справжньому. Адже в серці Анни знайшлося місце і для іншого. І в якусь мить вона вирішила, що саме цей Інший — її доля. «Я виходжу заміж за друга моєї юності Миколу Степановича Гумільова. Він любить мене вже три роки, і я вірю, що моя доля бути його дружиною. Чи люблю я його, я не знаю, але здається мені, що люблю». Під цими рядками з листа до того ж таки С. фон Штейна — дата: 2 лютого 1907 р. Враження таке, що відбувається сеанс самонавіювання: Анна віддає себе в полон фатуму. Почуття Гумільова для неї важливіші, ніж власні. «Він так любить мене, що навіть страшно», — вирішила київська гімназистка, отримуючи гумільовські листи з Парижа. Цього їй достатньо для щастя. Вона все ще чекає від фон Штейна фотографію Голенищева-Кутузова — а тим часом думає про одруження з Nicolas. Батько, може, проти шлюбу, і тоді вона втече з дому і повінчається таємно!

Фантазії в цій її грі з Долею хоч відбавляй. І підсвідомого намагання подолати власні сумніви — також. Проте час ішов, а сумніви не зникали.

У травні 1907 року Анна закінчила Фундуклеївську гімназію і наступної осені тут же, в Києві, вступила на юридичне відділення Вищих жіночих курсів при університеті Святого Володимира. Важко уявити, чим саме був зумовлений такий вибір. Ахматова згодом писала, що їй подобалися історія права й латинь, — і не більше.

Минуло ще півтора року. Сюжет її дивного, затяжного роману з Гумільовим нарешті наблизився до розв’язки. Виглядало так, що закоханий поет «вимучив» Анну своєю «страшною» любов’ю-облогою, а вона сама себе — ваганнями. Тричі — тричі! — наражаючись на її відмови, Nicolas хотів покінчити життя самогубством, і, зрештою, Анна остаточно здалася. Сталося це восени 1909 року, після літературного вечора, в якому брали участь і петербурзькі друзі Гумільова. Анна й Микола зайшли в ресторанчик поруч із нинішньою Європейською площею (стояв він на тому місці, де тепер Український дім) — і саме там вона сказала «Так», погодившись пов’язати свою долю з Гумільовим.

Украй цікава в цій історії послідовність подій.

Рівно за тиждень до вирішальної зустрічі з Анною Микола Гумільов стрілявся на дуелі з Максиміліаном Волошиним. Причиною їхнього конфлікту була, звичайно, жінка. Звали її Єлизавета Дмитрієва. У літературному Петербурзі довгий час не знали, що Дмитрієва і загадкова поетеса Черубіна де Габріак — це одна й та ж особа. Єлизаветі подобалося «крутити голови» кільком чоловікам одразу; вона навіть вирішила, що однаково любить обох. Гра серцями закінчилася пострілами біля Чорної річки, тієї самої, де колись стрілялися Пушкін із Дантесом.

Тоді, 22 листопада 1909 року, життя Гумільова й Волошина врятував щасливий випадок. Хоча — хтозна, чи то була проста випадковість. Секундант Волошина граф Олексій Толстой згодом розповідав, що фактично рятівником двох поетів був його батько, який навмисно «насипав у пістолети подвійну порцію пороху, через що посилилася віддача в момент пострілу й істотно зменшилася точність влучання»

Ну, а вже 28 листопада Микола Гумільов виступав із читанням власних поезій у залі київського Купецького зібрання. Разом з ним до Києва приїхали друзі-літератори — той-таки Олексій Толстой, Михайло Кузмин (ще один секундант у день дуелі!), Петро Потьомкін...

Чи знала про всі ці драматичні події Аня Горенко? Очевидно, знала, адже про дуель багато писалося й говорилося.

25 квітня 1910 року Анна Горенко й Микола Гумільов повінчалися в церкві Микільської слобідки за Києвом, на лівому березі Дніпра. Тоді це був Остерський повіт Чернігівської губернії. Церква була дерев’яна — невеличка, по-домашньому затишна, з вишитими рушниками над іконами (зруйнували її в 1960-ті, коли будувалася станція метро «Лівобережна»). Нікого з родичів на вінчанні не було — вони вважали цей шлюб приреченим. Та й недарма ж самі молодята подалися вінчатися подалі від зайвих очей!

Щасливий Гумільов в одному з віршів назвав Анну «чаклункою»:

Из логова змиева,

Из города Киева,

Я взял не жену, а колдунью.

Передчував, що спільне життя з «чаклункою» буде сповнене несподіванок і випробувань?

Молоді поїхали в Петербург і поселилися в будинку Гумільових. А далі... пристрасне почуття поета швидко вигасло (можливо, тому, що «фортеця» була взята?). Сімейні обов’язки стали обтяжувати його, — і через півроку Микола Гумільов подався в свою улюблену Африку. На кілька місяців. «Ми надто довго були женихом і нареченою, — пояснювала згодом Ахматова. — Коли ми одружилися в 10-му році, він уже втратив свій пафос...» (Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. — М., 1997. — Ч.1. — С.187).

Її самотність давала імпульс поетичному натхненню. Коли Гумільов повернувся з Африки, він не впізнав віршів своєї дружини. Вона стала Поетом. Саме тоді, за його відсутності, було написано переважну частину віршів, які й склали першу збірку Анни Ахматової «Вечір» (1912).

...І ось у травні 1912 року Анна знову гостює на Поділлі. Два роки сімейного життя принесли їй чимало печалі. Весільна подорож за кордон швидко закінчилася — і почалися будні «розлюбленої» молодої жінки. Зрештою, вони з Гумільовим дали одне одному цілковиту свободу і сповна нею користувалися. В Анни зав’язався роман з художником Амедео Модільяні, з яким вона якось познайомилася в Парижі.

Втім, сімейний корабель продовжував плисти. Гумільови щойно повернулися з подорожі Європою. Анна чекає на дитину. На літо вона їде до родичів на Поділля. У Слобідці-Шелехівській зупиняється мовби «по дорозі», оскільки далі має їхати до кузини Марії Змунчилли в сусідній «маєток Літки». Факт цей достеменний — його засвідчила сама поетеса: «З Києва я поїхала в маєток моєї кузини — в Подільську губернію — маєток Літки» (Див.: Черных В. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой. — Ч.1. — 1889—1917. — М., 1996).

У Літках Анні являлася поетична муза. Ось один з її віршів травня 1912 року — щедрий на зорові деталі, меланхолійно-печальний за настроєм, адже ключовим у ньому є несподіваний суїцидний мотив.

***

Здесь все то же, то же, что и прежде,

Здесь напрасным кажется мечтать.

В доме у дороги непроезжей

Надо рано ставни запирать.

Тихий дом мой пуст и неприветлив,

Он на лес глядит одним окном,

В нем кого-то вынули из петли

И бранили мертвого потом.

Был он грустен или тайно-весел,

Только смерть — большое торжество.

На истертом красном плюше кресел

Изредка мелькает тень его.

 И часы с кукушкой ночи рады,

Все слышней их четкий разговор.

В щелочку смотрю я: конокрады

Зажигают над холмом костер.

И пророча близкое ненастье,

Низко, низко стелется дымок.

Мне не страшно.

Я ношу на счастье

Темно-синий шелковый шнурок.

Драматургія переживання ліричної героїні тут цілком парадоксальна: смерть уявляється їй «великим торжеством», щасливим вивільненням. Голос глибоко самотньої рефлектуючої душі, якій відоме втішання стражданням, — ось що таке ці рядки, написані в Літках!

Здається, у ті ж таки дні 1912 року написався і вірш «Я научилась просто, мудро жить». У ньому, на відміну від попереднього, тріумфує вітальний настрій. Маленькі радощі буття загострюються усвідомленням минущості й тліну всього сущого, — проте які все ж таки емоційно розкішні знаки гармонії з тим, що оточує тебе тут і зараз! З небом, криком лелеки на даху, лопухами в яру, жовто-червоною китицею горобини, пухнастим котом, вогником десь удалині...

***

Я научилась просто, мудро жить,

Смотреть на небо и молится Богу,

И долго перед вечером бродить,

Чтоб утомить ненужную тревогу.

Когда шуршат в овраге лопухи

И никнет гроздь рябины желто-красной,

Слагаю я веселые стихи

О жизни тленной, тленной и прекрасной.

Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь

Пушистый кот, мурлыкает умильней,

И яркий загорается огонь

На башенке озерной лесопильни.

Лишь изредка прорезывает тишь

Крик аиста, слетевшего на крышу.

И если в дверь мою ты постучишь,

Мне кажется, я даже не услышу.

Мудрість простоти — саме її відкривала для себе поетеса, гостюючи на Поділлі.

18 вересня (за старим стилем) Анна Андріївна народила Льову — їхнього з Миколою Гумільовим сина. Мине час — і він стане знаменитим вченим. Книги Льва Гумільова й досі не сходять з «розвалів» «Петрівки» у тому самому Києві, де укладався крихкий, як ранній лід, сімейний союз його батька й матері.

В автобіографічних нотатках А.Ахматової, навіяних спогадами про юність записано: «всі вважають мене українкою». По батькові вона й була українкою, хоча й стала російською поетесою з татарським літературним псевдо: «Ахматова». Цілком можливо, що «голос крові» таки озивався в ній — принаймні, тут, в українській стихії Літок чи Слобідки-Шелехівської. Хіба без цього «голосу» вона змогла б так тонко відчути і перекласти «Зів’яле листя»

АННА АХМАТОВА, УВІЧНЕНА В БРОНЗІ.

 ПОГРУДДЯ ВИДАТНОЇ ПОЕТЕСИ

Музей Анни Ахматової у Слобідці-Шелехівській

ПРОСПЕР МЕРІМЕ

Французька література другої половини XIX ст.— цікаве, складне, не­забутнє явище. Тому хо­четься згадати Проспера Меріме.

 Майже чверть століття, по­чинаючи з 1848 року і до останніх днів жит­тя, Проспер Меріме, за влучним висловом П. де Сент-Віктора, «літературно емігрував до Росії». І до України також.

В епістолярній спадщині Мері­ме ми весь час знаходимо згадки про Укра­їну. То він просить «допомогти розкрити зміст однієї козацької пісні», то він пише: «Все, що читав про козаків, мене захоплює, і я хотів би знайти відомості про Богдана Хмельницького». Відсутність потрібних першоджерел у Франції не перешкодила Меріме написати низку праць про історію українського народу — «Українські коза­ки та їхні останні гетьмани», есе «Богдан Хмельницький».

Знайомству з життям України Проспер Ме­ріме завдячує своїм російським друзям — С. О. Соболевському та І. С. Тургенєву. У листах до друзів він подає захоплюючі описи різних місцевостей України, розпо­відає про її культуру та архітектуру. Різно­манітні легенди, колоритні деталі україн­ського побуту, що дають змогу пізнати звичаї та характери людей, використовує Меріме у своїх українознавчих працях. У статті про Гоголя Меріме звертає увагу на деяку по­дібність між французькими флібустьєрами XVII ст. і запорожцями із «Лжедмитрія», зо­крема в сцені «Острів запорожців на Дні­прі». У цьому творі він використовує такі поняття, як «козак України», «Січ», «була­ва», «похідний гетьман», «бунчук», а також подає опис січового кола, що обирає свого похідного гетьмана.

Вивчати історію запорозького ко­зацтва Меріме почав після ознайомлення зі слов'янським фольклором. Він дуже сер­йозно ставився до матеріалу, про який мав намір писати, старанно вивчав архівні ма­теріали, мемуарну літературу, літописи. Як учений-історик і письменник Меріме ціка­вився людиною-особис­тістю, котру можна було б поставити в центр ху­дожнього твору або нау­кового дослідження. Та­кою особистістю Меріме вважав українського геть­мана Богдана Хмельниць­кого.

«Кілька місяців тому я за­пропонував читачам біо­графію козака Степана Разіна. Добродій Косто­маров, в якого я запози­чив розповідь про при­годи цього героїчного ватага, описав життя ви­датної людини, котра, як і Степан Разін, мало знана в неслов'янських країнах, хоча, на мою думку, біль­ше заслуговує такої сла­ви», — так починає Про­спер Меріме есе «Богдан Хмельницький».

Письменник вважав Хмельниць­кого вмілим дипломатом, досить освіченою людиною, яка знала кілька мов. Змальову­ючи особисте життя Богдана Хмельницько­го, Проспер Меріме дійшов висновку, що гетьман українського народу — це патріот, безмежно відданий козацтву. Все його життя кровно пов'язане з історією України, її ви­звольною боротьбою. Завдяки працям Про­спера Меріме про історію українського на­роду в 70-хроках XIXст. посилився інтерес до України французьких учених-фольклористів, істориків, літературознавців. Під впливом його досліджень 1869 р. Фран­цузький Сенат ухвалив вивчати в школах Франції курс історії України.

Меріме один з перших ознайомив фран­цузьких читачів з українською та російською літературами . Під впливом І. С. Тургенєва, який переклав «Народні оповідання» Марка Вовчка для росіян, Меріме почав таку ж ро­боту для французів. В одному з його листів читаємо: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. До речі, вони легко можуть викли­кати у кріпаків бажання випустити кишки своїм панам... Я розважався, перекладаю­чи "Козачку"».

Меріме мав намір пере­класти рідною мовою кіль­ка творів Марка Вовчка і все ж не наважився пока­зати французьким читачам «роз'ятрені криваві рани» героїв оповідань україн­ської письменниці.

А чи був знайомий Проспер Меріме з Марком Вовчком? Жодних під­тверджень того немає, хоч підстави для такого при­пущення існують. У1860— 1863 рр. Меріме і Тургенєв перебували в Парижі, а в цей час там майже по­стійно жила українська письменниця, яка підтримувала приятельські стосунки з Тургенєвим, Саме він познайомив Марка Вовчка з французькою літературно-мистецькою інтелігенцією, серед якої міг бути і Проспер Меріме.

Отож, своїми дослідженнями з історії укра­їнського народу, своєю увагою до його літе­ратури Проспер Меріме сприяв взаєморозу­мінню й повазі одного народу до іншого.

Микола  Гоголь

  Великі Сорочинці - місце народження М. Гоголя. (Великі Сорочинці, розташовані неподалік Миргорода на Полтавщині, увійшли                              вісторію як місце народження М. Гоголя, бо саме тут, у скромному будиночку повітового лікаря М. Трохимовського, 20 березня (1 квітня) 1809 року народився майбутній письменник. 1911 року скульптором І. Гінцбургом тут споруджено пам'ятник М. Гоголю, а з 1929 року відкрито музей.

  Родовий маєток - село Василівка. (У далекому минулому Василівка - родовий маєток Лизогубів. Тетяна Семенівна Лизогуб, взявши шлюб з Опанасом Дем'яновичем Гоголем - дідом Миколи Васильовича Гоголя, 1781 року отримала від батька хутір Купчинський, який згодом перейменували у Василівку на честь батька майбутнього письменника. Тут він провів перші десять років життя, успадкувавши від батька, Василя Опанасовича, почуття гумору, хист оповідача, любов до театру. Мати, Марія Іванівна, палко вірила в талант сина. Десяти років Миколу Гоголя відправили до Полтавського повітового училища.)
       У дванадцять років Гоголя привезли в Ніжин до гімназії вищих наук, яку ще називали ліцеєм. Разом із Гоголем навчалися Нестор Кукольник, Євген Гребінка - майбутні поети. Тут здружився він з Олександром Дашлевським, майбутнім письменником, та іншими. Україна стала для нього початком життя і творчості. Тут уперше він вийшов на сцену, зігравши роль дуже старого діда, написавши п'єсу з українського життя. Ніжин став духовною і творчою колискою письменників. Не випадково, мабуть, тут встановлено перший пам'ятник Гоголю, створений ще 1881 року талановитим українським скульптором Парменом Забілою, відкрито перший музей Гоголя, зібраний у стінах ліцею студентами Історико-філологічного інституту під керівництвом викладача П. А. Заболожського.

М. Гоголь у Києві. (По-справжньому М. Гоголь пізнав Київ вже після Петербурга й Москви, хоч бував у цьому місті ще 1827 року. Коли в Києві у 30-ті роки XIX століття відкривається університет, завдяки зусиллям Пушкіна й Жуковського призначають ректором українця

М. Максимовича, друга Гоголя, ботаніка та фольклориста. На прохання автора "Вечорів на хуторі біля Диканьки" Пушкін клопочеться про надання Гоголю кафедри загальної історії. Сповнений планів і мрій, Гоголь вже планує писати історію України і натхненно пише Максимовичу: "Туди, туди, у Київ, давній, прекрасний Київ! Він наш..."

Проте питання про призначення Гоголя у Київ так і не було вирішене. Та Микола Васильович бував у Києві, любив гуляти його вулицями, часто бував біля Андріївської церкви та у Печерській лаврі. Після перебування у Києві Гоголь переробив "Тараса Бульбу". З містом пов'язана і друга перлина гоголівської прози - "Страшна помста". Останній раз він був у Києві 1848 року.)

М. Гоголь в Одесі. (Уперше М. Гоголь побував в Одесі перед останнім приїздом до Києва 1848 року. Він повертався з Єрусалима на Батьківщину морем разом з російським консулом в Сирії К. М. Базілі, своїм ліцейським приятелем. Костянтин Михайлович Базілі - один із тих випускників Ніжинського ліцею, які разом із Гоголем становили його гордість. Син грецького патріота, який під загрозою страти втік до Одеси, Базілі став не тільки видатним російським дипломатом, але й ученим-поліглотом, спеціалістом з Близького Сходу, людиною широкого мислення. Спілкуванням із цією людиною М. Гоголь завжди дорожив. Удруге письменник приїхав до Одеси, щоб провести тут зиму 1851 року. Тут він здружився з акторами місцевого театру. Тепло Одеси зігріло його, вселило надії на завершення роботи над другим томом "Мертвих душ". І Гоголь весь поринув у цю роботу. В Одесі досі збереглися будинки, де перебував Гоголь.)

 Отже, з Україною пов'язане не тільки дитинство Гоголя, його юність, але й роки зрілості. З Україною пов'язана практично вся творчість М. Гоголя.

Пауль Целан

Чернівці — столиця буковинського краю. Вони дали світові таких видатних людей, як Федькович, Кобилянська, Емінеску, інших відомих майстрів культури і мистецтва.

 Спробуємо засвітити зірку, що належить чудовому поетові, який повернувся до нас із забуття, — Паулю Целану(справжнє ім’я Пауль Анчель).  

«Упродовж тривалого часу Пауль Целан був загадкою для своїх читачів, загадкою, яка, можливо, не розгадана ще й до сьогодні. Загадкою було його життя. Загадкою було те, що він став німецькомовним поетом, хоча ріс і навчався в краї, який був заселений переважно українцями, але офіційно на­лежав на той час до Румунії», — так пише про поета дослід­ник його творчості Петро Рихло.

Народився Целан у Чернівцях, 23 листопада 1920 року на вул. Василь­ка, 5 і прожив там більшу частину свого життя.

Виріс  у єврейській родині, де розмовляли переважно на івриті та німецькою, але добре володіли українською, румунською, французькою. Відвідував дитсадок, потім навчався в школі, згодом у ліцеї. Ще в дитячому віці Пауль Целан знав напам’ять чимало казок  братів Грімм і буковинських легенд. А в 15 років настільною книгою поета став «Фауст» Гете.

Надзвичайно важко пережив Пауль Целан звістку про смерть батьків, які наприкінці 1942 року були депортовані в Задніпров’я  і замордовані в одному з концтаборів. Ці трагічні події стали однією з провідних тем його творчості.

Головними образами у поезіях П.Целана є мати й Україна, які нероздільні для поета і за яки­ми він болісно сумує.

Кривавила, мамо, та осінь мене,

Палив мене сніг;

Я серце шукав, щоб заплакати ним.

Знаходив я подих, ах, того літа...

Поет дивом вцілів серед  кривавого хаосу Другої світової війни. По закін­ченні гімназії вивчав медицину у французькому місті Тур, романістику та англістику у Чернівецькому університеті. В 1948 році  опинився в Парижі, там і завершив свою осві­ту. Став доцентом германістики в Еколь-нормаль (вища пе­дагогічна школа), випускав свої поетичні книжечки.

Поет, який так мріяв про свою домівку, повер­нувся до нас із забуття. До недавнього часу ми мало що знали про Пауля Целана — тільки з початку 90-х він прийшов у нашу літературу. Поет повернувся додому, але вже у бронзі, задумливий, сумний, з ледь помітною посмішкою на губах. Цей пам'ятник на розі вулиць Головної і провулка Гребінки створив у 1992 році скульптор Іван Салевич. На будинку № 5 по вулиці Василька (нині Саксаганського) встановлено ме­моріальну дошку. Наші дослідники побували там і відшука­ли ці пам'ятні місця, віддавши шану поетові.

Пауль Целан повернувся до нас у збірці «Меридіан серця», яку випустило видавництво «Прут». Його життєвий і творчий шлях відображено в альбомі «Чернівці. 1408 — 1998». У ньо­му можна знайти яскраві сторінки біографії поета, його фо­тографії, рукописи поезій.

Досягнувши вершин слави, Пауль Целан став самогубцем: перехилився у квітні 1970 року через ажурне поруччя мосту над Сеною. Свій останній притулок поет знайшов на цвин­тарі одного з паризьких передмість, неподалік від міжнарод­ного аеропорту Орлі. Гул реактивних літаків, що доноситься з аеропорту, не стихає ні вдень, ні вночі. Парадоксальне су­сідство, коли взяти до уваги, що Пауль Целан за характером своєї творчості був дуже тихим, зосередженим у-собі поетом. Але, мабуть, навіть найпотужнішим двигунам ніколи не вдас­ться заглушити цього щирого, довірливого поетичного голо­су, меридіан якого пройшов через мільйони людських сер­дець. Цей голос торкнувся і нас.

Михайло Булгаков

Батько майбутнього письменника Афанасій Іванович Булгаков похо­див із сім'ї сільського священика Орловської губернії. Діти священно­служителів мали право отримувати освіту безплатно, але — тільки ду­ховну. Тому й Афанасій, блискуче закінчивши в 1881 році Орловську семінарію, продовжив навчання в Київській духовній академії.

У 1890 році Афанасій Іванович обвінчався з Варварою Михайлівною По-кровською, яка працювала вчителькою в місті Карачеві Орловської гу­бернії. Після одруження молода пара приїхала жити до Києва. Тут, в бу­динку на вулиці Воздвиженській, 15 травня народився первісток, якого на­звали на честь дідуся по матері й покровителя Києва архістратига Михайла.

Вихованням дітей (їх було семеро) займалася мати, а також саме жит­тя, обставини, навколишнє середовище. Діти росли в атмосфері лагідності та доброзичливості. Мати не обмежувала свободи дітей. Голо­вне, що вона зробила — це виховала в дітях оптимізм, любов до життя й до людей, а також велику працелюбність.

У ті часи батьки не поспішали з початком шкільного навчання: вва­жалося, що дитина має «дозріти» — хто раніше, хто пізніше. У 1900 році дев'ятирічного Мишка віддали в підготовчий клас Київської 2-ї гімназії, де працював учителем співу та регентом брат батька Сергій Іва­нович Булгаков. Там же малий хлопчик вперше прочитав поему М. В. Гоголя «Мертві душі», і Гоголь увійшов у його душу назавжди.

У серпні 1901 року Михайло успішно склав іспити за підготовчий клас і був зарахований до найвідомішого на той час середнього учбового закладу Києва — 1-ї гімназії.

Окрім російської класичної літератури, з домашньої та гімназійної бібліотек, у круг читання Михайла входило багато книг світової класи­ки. Він дуже любив Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Салтикова-Щедріна, Чехова, Діккенса.

Після закінчення гімназії Михайло вирішив вступати на медичний факультет Київського університету: адже лікарями були і брати Варва­ри Михайлівни, і друг сім'ї І. П. Воскресенський.

Будинок на Андріївському узвозі, де жили

Булгакови в 1906-1919 рр.

Київський університет носив ім'я князя Володимира Святославовича. Час навчання письменника припав на період активної участі студенства у політичних баталіях. Заняття нерідко переривалися антиурядовими виступами студенства з приводу важливих політичних подій у Києві,  Росії і в самому університеті.

У навчанні на медичному факультеті багато часу виділялося практич­ним заняттям, які проходили в університетських клініках. Але Михай­ло в той час дуже захопився театром, мріяв стати актором, почав глиб­ше пізнавати театральне мистецтво, мову, життя. Можливо, це захоп­лення стало причиною того, що довелося повторити академічний курс в університеті. Відвідування лекцій тоді було вільним, однак навчання -платним. При необхідності, можна було повторити курс, і «вічний сту­дент» вважався явищем звичайним.

Хоча власне, винен був не лише театр. У 1908 році із Саратова до Києва приїхала ровесни­ця Михайла Тетяна Лаппа. Вона зупинилася у своїх родичів, які були знайомі з Варварою Ми­хайлівною. Дружба Тасі та Михайла почалася з прогулянок по Києву, зі знайомства з його живо­писними місцями. А потім прийшла любов. Тася часто приїжджала до Києва, переписувала­ся з Михайлом.

26 квітня 1913 року вони обвінчалися в церкві Миколи Доброго на Подолі. Жили в Києві, на деякий час виїжджали до Саратова, до батьків Тасі, але знову повернулися до улюб­леного міста.

Восени 1913 року Михайло відвідував лекції на третьому курсі. А 1 серпня 1914 року почалася перша світова війна. Події швидко докоти­лися до мирного Києва. Життя міста швидко перебудувалося на військо­вий лад. Весною 1916 року Михайло Булгаков добровольцем пішов на фронт — лікарем у військовий шпиталь, з ним поїхала і дружина — се­строю милосердя.

Так для молодого лікаря почався новий етап у житті: амбулаторні прийоми хворих, операції, стаціонарне лікування, керування невеликою лікарнею.

У лютому І 918 року Булгаков був  демобілізований за станом здоров’я і   повернувся додому, до Києва. У Києві він побачив, як стрімко трансформувалося театральне життя, організовувалися нові клуби, відкрива­лися нові театри.

У 1919 році М.Булгаков знову потрапив під мобілізацію й опинився на Північному Кавказі. Там він тяжко захворів, ледве вижив і з тих пір назавжди залишив кар'єру лікаря, змінив професію. Булгаков писав і ставив п'єси на провінційній сцені у Владикавказі. Потім переїхав до Москви, писав сатиричні твори. Але все життя письменник пам'ятав і сумував за Києвом. Свою любов до рідного міста він виражає майже у всіх творах: і в оповіданнях «Чер­вона корона» й «Не­звичайні пригоди лікаря», і в романі «Майстер і Маргарита», і в «Теат­ральному романі», і в п'єсах  «Дні Турбіних», «Біг» та ін.

Помер Михайло Булгаков у 1940 році. У Києві досі пам'ятають і люб­лять талановитого письменника, на Андріївському уз­возі створено музей в будинку де жила сім'я Булгакових.

Живі квіти завжди прикрашають бронзовийБарельєф на стіні будинку №13

на Андріївському узвозі

Олександр  Пушкін

Твори Олександра Пушкіна (художні, публіцистичні, записки тощо) та спогади сучасників свідчать, що він жваво цікавився географією України. Відомий пушкінознавець Д. Косарик вказує, що в бібліотеці поета зафіксовано п'ять карт території України: топографічні плани, карти військових походів, карта поштових шляхів від Одеси до Перекопу.                                                              

6 травня 1820 року Пушкін на кур'єрській трійці вирушив із Петербурга до Катеринослава (нині Дніпропетровськ). Тут поет побачив Дніпро, який справив на нього незабутнє враження – був саме час повені. Саме таким Пушкін і увічнив Дніпро в поемі "Руслан і Людмила". Почуті в Катеринославі перекази надихнули поета на створення поеми "Брати-розбійники". Бував поет і в Олександрові (нині Запоріжжя), Маріуполі, бачив Азовське море, подорожував Кримом. За три тижні перебування в Криму закінчив поему "Кавказький бранець". У Бахчисараї поета вразив ханський палац, перекази про Менглі-Гірея та про його полонянку Марію Потоцьку, і він створює поему "Бахчисарайський фонтан". З Криму поет повертався через Каховку, Херсон та Миколаїв.

Місяць потому поет вирушає на Черкащину – у Кам'янку, до маєтку Раєвських-Давидових. Приводом до відвідин Кам'янки був день народження Катерини Давидової – господині маєтку. Ця подія збирала всіх друзів родини, серед яких були й декабристи, члени "Південного товариства". Пробувши в Кам'янці майже два місяці, Пушкін разом з Давидовим вирушає до Києва на контрактовий ярмарок, який відбувся в кінці січня – на початку лютого 1821 року. Шлях поета пролягав через Смілу, Коноплянку, Городище, Корсунь, Богуслав... Враження від Києва відобразилися в поемі "Полтава", а також у відомому вірші "Пісня про віщого Олега".

Того ж 1821 року поет разом із підполковником І. Ліпранді вирушає в 10-денну подорож на південь Бессарабії (нинішня Одещина). Через Бендери та Каушани він приїздить до Акермана (Білгород-Дністровський) та Шабо, де стояв родовий замок І. Ліпранді. Звідси маршрут поета проліг до Кишинева.

За деякими даними, у листопаді 1822 року поет здійснив короткочасну подорож із Кишинева до Кам'янки, а звідти – до Києва, повернувшись із Києва – знову до Кам'янки. Звідси він вирушає до Кишинева, але зробивши велике коло – через Смілу, Шполу, Звенигородку, Тальне, Умань, Гайсин, Брацлав, Тульчин. У Тульчині Пушкін зустрічається з Пестелем, відомим діячем декабристського руху в Україні.

До своїх мандрівок поет ретельно готувався. Під час подорожей заводив "дорожные тетради", куди записував усе, що його цікавило, а також часто робив замальовки.

Пушкін був у близьких стосунках із українцями М.Маркевичем, М.Максимовичем, Д.Бантиш-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав М.Гоголеві увійти у російську літературу. Він цікавився українським фольклором, мав у себе «Опыт собрания древних малороссийских песней» М.Цертелева (1819), «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827) та його ж  таки «Малороссийские народные песни» (1834), «Запорожскую старину» І.Срєзнєвського (1833).

П. Куліш підкреслював значення Пушкіна для української літератури

Оноре де Бальзак

Письменник двічі відвідав Україну (у 1847-1848 і 1848-1850 рр.). Загалом він провів тут більше двох років. Окрім Верхівні побував у Бердичеві, Києві та інших містах. Перебування в Україні дало йому можливість ознайомитися зі слов'янським світом, до якого він виявляв інтерес.  листах на батьківщину відзначав багатства цього краю.

Українська тема була дуже популярною серед західноєвропейських письменників першої половини XIX ст. До неї зверталися Дж. Байрон,

     В. Гюго, П. Меріме, мадам де Сталь, А. Міцкевич та ін. Але якщо увагу романтиків привертав у першу чергу національний колорит, то Бальзака цікавило соціальне життя. Листуючись з Е. Ганською та перебуваючи у її маєтку, він цікавився життям українських селян. У незавершеному нарисі "Лист про Київ" письменник змальовує враження від першої подорожі в Україну у вересні 1847 р. Йому запам'яталися мальовничі села, родючі ниви і веселі селяни. "Всюди, -  зазначає він, - я бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або поверталися додому, дуже весело, безтурботною ходою і майже завжди з піснями". Життя українського селянина Бальзак сприйняв як ідилію. Він вважав, що селянину, який перебуває під опікою поміщика, не стане краще, якщо він звільниться від неї і отримуватиме платню, як на той час французький селянин. Порівнюючи життя українських та французьких селян, він дійшов висновку, що на українських не позначається руйнівна дія "фінансового начала". У листах з України міститься і багато критичних зауважень щодо відсталості української економіки, невмілого ведення господарства поміщиками тощо. Українські враження знайшли відображення у романі "Селяни" (1848)-  одному із підсумкових у творчості письменника.

Вдруге він приїхав в Україну у березні 1848 р. і провів тут майже два роки.

У колишньому маєтку Евеліни Ганської у Верхівні донині зберігається "музейна" кімната, а біля головного входу табличка з написом: "У цьому будинку в 1847- 1850 рр. жив великий письменник Оноре де Бальзак".

Зв'язок з Україною не вичерпується фактами перебування письменника на її території. Його творчість стала відомою тут ще раніше завдяки російським перекладам, які почали з'являтися майже одночасно з французькими виданнями. З творами Бальзака був добре обізнаний Т. Шевченко, про що свідчать посилання на них у його повістях. І. Франко охарактеризував творця "Людської комедії" як одного з найвидатніших представників реалістичної традиції у французькій та європейській літературі. Творчістю Бальзака захоплювалися українські письменники другої половини XIX - початку XX ст. від Марка Вовчка до М. Коцюбинського. Переклади його творів українською мовою з'являються в останній третині XIX ст. У 1884 р. у Львові вийшов роман "Батько Горіо" як літературний додаток до журналу "Діло". Широке входження письменника в українську культуру починається у 20--30-х роках XX ст., коли з'являються в українських перекладах основні його твори. Цей процес тривав у повоєнні роки. Класичними стали переклади українською мовою, виконані       І. Сидоренко, Є. Дроб'язко, В. Підмогильним, М. Рудницьким та ін.

З 1989 р. здійснюється 10-томне видання творів Бальзака українською мовою, у підготовці якого взяли участь перекладачі В. Шовкун, Д. Паламарчук, І. Сидоренко, Т. Воронович та ін.

Йоганн Вольфганг Гете

Серед видатних німецьких просвітителів другої половини XVIII — початку XIX ст.

Й.В.Гете належить особлива роль у популяризації ідей європейського Просвітництва на теренах України. Вже в 1803 році розпочинається його листування з графом С.О.Потоцьким, який обіймав посаду попечителя Харківського навчального округу. В цей час у Харкові йшла інтенсивна робота по заснуванню університету. Німецький учений-просвітитель зацікавився цією ідеєю і розпочав особисто підбирати викладачів до цього навчального закладу. Не дивно, що в 1827 році його було обрано почесним членом Ради Харківсько­го університету,

Завдяки зусиллям Гете, з Німеччини до Харкова виїхали Людвіг Шнауберт, який був призначений на посаду професора хімії та металургії, а також Ієнський філософ та естетик Йоганн Баптіст Шад.

Чільне місце в українському літературному процесі першої пол. XIX ст. посіли переклади, переробки та переспіви творів Гете. До поетичної спадщини німецького пись­менника звернувся П.Гулак-Артемовський, якому належить переспів відомої балади Гете "Рибалка". Фабула цієї поезії — закоханий у русалку юнак ки­дається у звабливе підводне царство — сягає глибин міфологічних уявлень про світ. Український поет зберігає сюжетний і тематичний каркас оригіналу, але осмислює його в дусі національної літературної традиції, орієнтуючись на мотиви українського фоль­клору.

В поемі  українського поета М.Макаровського "Наталя, або Дві долі разом" знайшов відбиток сюжет популярного твору Гете "Герман і Доротея".

Своєю постановкою проблеми особистості впадає в око певна типологічна подібність між романом Гете "Літа науки Вільгельма Майстера" і повістями Т.Шев­ченка "Художник" і "Близнецы", в яких простежу­ються традиції роману-виховання. Водночас кульмінація Шевченкової поеми " Слепая" — божевілля Оксани та її діалог з матір'ю — нагадує епізод з драматичної поеми німецького письменника "Фауст", пов'язаний з долею Гретхен. Цікаво, що, відбираючи твори для читання під час перебування у 1858 році у Нижньому Новгороді, Шевченко особли­во зупинився на сцені побачення у в'язниці божевільної Маргарити з Фаустом (запис у щоденни­ку від 16 лютого 1858 року).

В українській преромантичній та романтичній естетико-критичній думці послідовно сформувалося уявлення про Гете як про такого культурного діяча, творча діяльність якого активно сприяла збиранню найкращих зразків німецького фольклору. Більше того, в окремих працях прямо висловлюється думка про те, що саме на Гете слід рівнятися й українським збирачам фольклору.

Цікаво відзначити, що в українській критичній думці першої половини XIX ст. існувала тенденція до зіставлення різних письменників-просвітителів, в тому числі і німецьких, щодо їхнього внеску в подаль­ший поступ світової літератури.

В історії сприйняття Гете українською художньою й естетичною думкою особлива роль належить І.Франкові, який не тільки перекладав видатного німецького письменника, а й часто звертався до ньо­го у своїх багаточисленних статтях, критичних на­рисах та оглядах, серед яких найприкметнішими є "Слівце критики" (1876), "Літературні письма" (1876), "Перша передмова до перекладу "Фауста" Й.В.Гете" (1882), "Поступ славістики на Віденськім універси­теті" (1897), "Із секретів поетичної творчості" (1898), "Історія української літератури. Часть перша. Від початків письменства до Івана Котляревського" (1909). Для Франка Гете — один з тих яскравих європейських письменників, художні пошуки яких привели до кардинальних змін в характері художнь­ого мислення, відкриття нових незвіданих горизонтів образного освоєння дійсності. Називаючи Гете "найбільшим поетом наших времен", український критик бачить в його творчості невідому раніше оригінальність та здатність представити незаангажовано найрізноманітніші аспекти сучасного йому життя, які включають і об'єктивне зображення усіх верств тогочасного німецького суспільства, і відтво­рення "найщоденніших, звичайних речей". Щоправда, в радянському літературознавстві ці оцінки Гете зазнали поверхової соціологізації, тоді як насправді тут у Франка йдеться про довершеність художнього мислення, про єдність поетичного слова і думки, про закономірну залежність митця від навко­лишнього світу.

Наголошує Франко і на особливій раціональній детермінанті творчості німецького письменника, який вирізнявся здатністю до холодного "розумово­го обміркування" змісту і композиції поетичного тво­ру, талантом до неупередженої оцінки попередників і до критичного осмислення найрізноманітніших філософських та естетичних теорій. Власне цей та­лант і допоміг Гете разом з такими письменниками і культурними діячами, як Г.Лессінг, Ф.Шіллер і Й.Гердер, суттєво розширити масштаб художнього узагаль­нення в німецькій літературі, урізноманітнити її жа­нрову і стильову палітру. До таких принципових зру­шень в українському письменстві, посилаючись на Гете, і закликає Франко своїх сучасників.

Найполемічнішою в цьому плані є передмова до першої частини "Фауста", переклад якої належить Франкові. У передмові наголошується на необхідності сміливішого виявлення нових тенденцій в українській літературі, де вагомого значення надається багатог­ранному й повнокровному осмисленню дійсності, коли художнє слово безпосередньо націлене на пекучі та нагальні запити дня.

Творча спадщина видатного німецького просвіти­теля не обійшла стороною українську культуру, спра­вивши на неї вагомий вплив і привнісши в літератур­ний процес в Україні нові обрії в осмислення людини і світу. Природно, що інтерес до Гете не згасає в ук­раїнських письменників і перекладачів до нашого часу. У XX ст. переклади його творів належать Д. За­гулу, М.Рильському, М.Бажану, І.Виргану, М.Лукашу. Відомий письменник-емігрант І.Качуровський, щойно повернутий до нас із забуття, провів дослідження "Відгуки творчості Гете в поезії Ю.Клена".